Я по городу, как по деревне
В старых тряпочных сапогах,
В юбке длинной и шапке серой,
А в кармане – один пятак…
В куртке ношенной переношенной,
С сумкой тряпочной, да в руке…
Эта тропка вся перехожена
И обычно все налегке…
Мерю, шаркаю ту дороженьку,
Что до детушек, до родных,
Ах, Ростов мой, ты весь исхоженный,
И к страданьям моим привык…
Тянет ноженьку, больно рученьке
И кружится да голова…
И в одеждах я старых скрючена,
Наслажденье… Лишь мысль одна…
В куртке ношеной и потертой,
Как бомжа… Не скрываю взгляд…
Я стара. Ни к чему обновки.
Некрасива. Да будет так…
Я мечтала быть невидимкой,
Я рвалась от пристрастных глаз,
Быть везде, но… неуловимо…
Быть в сем мире вне вечных дрязг…
Чтобы взгляд не остановился
И скользил, словно по стене,
Чтоб никто не посторонился,
Чтоб никто не смотрел и вслед…
И состарилась, как желала,
В тридцать семь… И была права,
От материи я устала,
От условностей – боль одна…
Я по городу, как по деревне,
В старых тряпочных сапогах…
Кто поверит, что жизнь – спасенье,
Если умер пристрастный взгляд…
Мне простят и вздохнут с вопросом,
Что за баба и что за вид…
И забудут почти что тотчас…
Вот и ладно… Счастливый миг…
Наталия Маркова,
Россия, Ростов-на-Дону
семейная, религиозная образование высшее, интересы - религиозные стихи и проза
Прочитано 8762 раза. Голосов 0. Средняя оценка: 0
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
